ПІСНЯ ДВАДЦЯТЬ ПЕРША
1] Природної тієї спраги сила,
2] Яку вгасить могла б вода лиш та,
3] Що самарянка дати їй просила,
4] Терзала й за вождем вела свята
5] Мене поміж повалених нещасних,
6] Котрих скарала права Божа мста.
7] Як у Луки воскреслий, в ризах ясних,
8] Христос явився по дорозі двом
9] У сяйві невмирущих рис прекрасних, -
10] Так нам явився дух: ішов слідом
11] В юрбі скорботній, до землі похилій,
12] І непомітний був для нас цілком,
13] Аж поки мовив: «Мир вам, браття милі!»
14] ^озирнулись ми, і привітав
15] Його рукою лагідно Віргілій,
16] Сказавши: «Суде істини, направ
17] Тебе у сонм блаженних душ назавше,
18] Якої милості мені не дав».
19] «Тож, тіні, як? - він мовив, нас догнавши, -
20] Бог не пуска вас до небес своїх,
21] Хто ж вас провів сюди, угору знявши?»
22] І вчений: «Придивись до знаків тих,
23] Що ангел в цього написав на лобі,
24] Побачиш - буде він поміж святих.
25] Та, що пряде вам нить, весь час в жалобі,
26] Не закінчила кужеля життя,
27] Що дасть Клото, і він іще не в гробі.
28] Його ж душа, сестра твоя й моя,
29] Не в силі одинока крокувати,
30] Бо не така зірка, як ти чи я.
31] Тож мушу з пащі Пекла мандрувати,
32] Веду його і буду скрізь вести,
33] Аж доки стане вміння керувати.
34] Але скажи, напевне, знаєш ти:
35] Чому гора здригнулась в землетрусі
36] І крик зчинивсь до моря з висоти?»
37] Мені він у голчане вушко скрусі
38] Цим запитанням влучив, і жага
39] Поменшала в надії та спокусі.
40] А. той почав: «Оця гора блага
41] Й на мить з покори небу не виходить,
42] Інакше б не була його слуга.
43] Ніщо ніяк не може їй пошкодить,
44] А грюк цей означає, що з землі
45] Своє в свою оселю Бог заводить.
46] Нема дощів, ні снігу в зимній млі,
47] Ані роси, ні інею, ні граду,
48] Коли минути три вузькі щаблі.
49] Тут неба хмари не беруть в обладу,
50] Окремі чи густі, ні блискавки,
51] Ні Тавманта дочка, легка на зраду.
52] Сухої пари-бо не йдуть струмки
53] Над східці, об які спирає ноги
54] Осяйний брамник, до Петра близький.
55] Тремтять, можливо, низ гори й відроги,
56] Бо вітер глибочінь земну лиша,
57] Та поштовхи безсилі над пороги.
58] Гора ж тоді тремтить, коли душа
59] Підводиться, очищення відчувши,
60] Й під наші співи в небо вируша.
61] Коли вона, покути строк відбувши,
62] Спонукується волею іти
63] Й радіє, справжню волю осягнувши,
64] Бо доти прагненням до чистоти
65] Карала Божа правда душі кволі
66] За потяг до гріховної мети.
67] Я, лежма зносячи нестерпні болі
68] П'ять сотень літ і більше, враз відчув
69] Можливість звіритись свободній волі.
70] Тоді-от землю поштовх і струснув,
71] І стали Господа молить блаженні,
72] Щоб ласку він свою й на них звернув».
73] Так мовив він. І радощі вогненні
74] Мене тут охопили, й не скажу,
75] Які приніс він втіхи нескінченні.
76] І мудрий вождь: «Із слів твоїх суджу,
77] Які навколо вас сітки й закови,
78] Чом раді всі, як пройде хтось межу.
79] Та хто ти був? Я слухати готовий.
80] Чом ти лежав століттями, промов,
81] Щоб я усе збагнув з твоєї мови».
82] «В добу, як добрий Тіт карати йшов
83] З помогою найвищого владики
84] За продану Іскаріотом кров,
85] Я титул ніс незмінний і великий, -
86] Одмовив він, - прославленим митцем
87] Вважався я, та був у вірі дикий.
88] Такий я хист мав* що своїм співцем
89] Мене, тулузця, визнав римський форум
90] Та ще й оздобив миртовим вінцем.
91] Ще й досі Стація всі славлять хором:
92] Співав про Фіви й за Ахілла взявсь,
93] Але в дорозі впав під другим твором.
94] Мій запал тим жаринам розкривавсь,
95] З яких вогонь священний пломениться,
96] Що в сотнях серць раніше розгорявсь.
97] Кажу про «Енеїду», - годівниця
98] І мати це в поезії мені,
99] Без неї в мене все було б дрібниця.
100] За те, щоб жити в ті щасливі дні,
101] Коли Віргілій жив, я б дав охоче
102] Сонцевий строк в обителі ясній».
103] Віргілій повернув до мене очі,
104] Немовби мовчки наказав: «Мовчи!»
105] Та воля може не усе, що хоче.
106] За почуттями сміхи та плачі
107] Так швидко йдуть, що з воль найбільш висока
108] Не завжди встигне піднести бичі.
109] І я, мов той, хто хитро мружить око,
110] Всміхнувсь, а він у вічі подививсь,
111] Бо частка видна в них душі глибока,
112] І: «Боже, дай, щоб вдало закінчивсь, -
113] Сказав, - твій задум, та чого несмілий
114] У тебе відблиск усмішки з'явивсь?»
115] Я опинився між двома, безсилий,
116] Бо той забороняв, благав же цей, -
117] Тож я зітхнув, і мій учитель милий
118] Збагнув мене і: «Ти не бійсь речей, -
119] Він мовив, - бо схвильований він дуже.
120] З'ясуй цікаве для його очей».
121] І я тоді: «Ти, стародавній душе,
122] Дивуєшся, що посмішку зустрів,
123] Та я ще більш твої здивую уші:
124] Отой, хто вгору зір мені підвів,
125] Це й є Віргілій, в кого ти навчався
126] Оспівувати смертних і богів.
127] Отож, коли в чому ти сумнівався,
128] То сумніви свої, прошу, вздкинь -
129] Із збігу я кумедного сміявся».'
130] Учителю, подавшись на ступінь,
131] Припав до ніг він, той же мовив: «Брате,
132] Згадай, що тінь ти сам і бачиш тінь».
133] І він, підводячись: «Таке багате
134] В мені чуття до тебе збереглось,
135] Що я забув становище закляте,
136] Вважаючи мару за справжнє щось».