ПІСНЯ ТРИДЦЯТЬ ТРЕТЯ
1] «Язиці приїдоша, Боже», - звівся
2] На три й чотири голоси псалом,
3] І спів з жіночими сльозами злився.
4] А Беатріче із смутним чолом
5] Усю пойняв глибокий біль затятий,
6] Ще більше, ніж Марію під хрестом.
7] Коли ж дівчата скінчили співати,
8] Вона до них обличчя вогняне
9] Звернула й почала їм промовляти:
10] «5м емалі і не видите мене,
11] І се глаголю вам я, сестри милі,
12] / паки емалі узрите мене».
13] Сімох вперед послала, нам же (в силі
14] Був я, й мудрець, і жінка, щоб її
15] Й без слів були накази зрозумілі)
16] Вказала мовчки на сліди свої,
17] Та кроків з десять лиш пройшла стежину,
18] Як очі раптом втупила в мої
19] І з виглядом спокійним: «Підійди-но, -
20] Сказала, - щоб не проминуть промов,
21] Призначених лише тобі єдино».
22] Коли ж я, як належить, підійшов,
23] Вона сказала: «Брате, чом сміливо
24] Мене ти не питаєшся ізнов?»
25] Мов ті, що так занадто шанобливо
26] Звертаються до старшого, аж їм
27] Не йде назовні й слово полохливо,
28] Почав я звуком, майже не чутним:
29] «Відомі, пані, вам мої турботи
30] І як їх заспокоїти і чим».
31] Вона: «Ти б збувся ляку й соромоти
32] І так би говорити перестав,
33] Як той, хто щось белькоче із дрімоти.
34] Дізнайсь: те подення, що змій зламав,
35] Було й нема. Людці хай знають ниці,
36] Що Божа мста до їх байдужа страв.
37] Що безліч внуків буде завжди в птиці,
38] В орла, що, пір'я скинувши в візок,
39] Зробив страшидло й здобич з колісниці.
40] Бо твердо знаю й добре бачу крок,
41] Яким іде у небі кожна зірка,
42] Аби наблизить без завади строк,
43] Коли п'ятсот, і десять, і п'ятірка,
44] Число від Бога, кралю ту заб'є
45] Із велетом, що з нею винен гірко.
46] Можливо, що пророцтво це моє,
47] Як і Феміда, й Сфінкс, навряд чи раду
48] Подасть, бо теж розгадки не дає,
49] Та дійсність перетвориться в наяду,
50] Яка розв'яже загадок вузли
51] Й не заподіє шкоди хлібу й стаду.
52] Завваж слова, що з вуст моїх зійшли,
53] І всім тим, хто живе життям, що кличе
54] До смерті, передай і перешли.
55] Та занотуй, записуючи швидче,
56] Як вразило це дерево тебе,
57] Що при тобі зогиджене аж двічі.
58] Бо хто його рубає чи скубе -
59] Своїм блюзнірством ображає Бога,
60] Який творив, щоб вдовольнить себе.
61] Понад п'ять тисяч літ, вкусивши з нього,
62] Чекала перша мучена душа
63] Того, хто зніме гріх із світу всього.
64] Твій розум спить, коли не виріша,
65] Від чого саме стовбур той високий
66] Така широка крона виверша.
67] Коли б не вгруз, як в Ельсу, до мороки
68] І, нею тішачись, ти б не плямив '
69] Свій розум, мов Пірам шовковиць соки,
70] Належну Думку скласти б ти зумів
71] Про справедливість Божу з заборони
72] Круг дерева цього для всіх умів.
73] Та кам'яніє, бачу, і холоне
74] Твій розум у гріхах - із сліпоти
75] У сяйві слів моїх безсилий тоне,
76] Тож, як не в записах винось їх ти,
77] Бодай в малюнках хоч, на землю плоску,
78] Як пілігрим несе ціпок святий».
79] І я: «Як вдавлена печатка в воску
80] Без зміни сотні літ пережива,
81] Так ви відбилися у мене в мозку.
82] Та чом жадані ваші мчать слова
83] Так високо, що зір, хоч як би знявся,
84] За ними все-таки не поспіва?»
85] «А це, - промовила, - щоб ти дізнавсі
86] Яку пройшов тут школу, й подививсь,
87] Чи вдало розуміть мене навчався.
88] Щоб знав: од Бога шлях ваш віддаливсь
89] Далеко так, як від земного краю
90] Небесний круг, що перший закрутивсь».
91] І я їй відповів: «Не пам'ятаю,
92] Коли себе од вас я відштовхнув,
93] Тож мучитись сумлінням я не маю».
94] «Не маєш тільки тим, що все забув, -
95] Всміхаючись відповіла, - згадай-но,
96] Що ти із Лети щойно вод ковтнув.
97] Немає диму без вогню, звичайно,
98] Й забутливість ця - доказ, що твоя
99] Грішила воля ще, відверто й тайно.
100] Тож неприховано надалі я
101] Казатиму, щоб слово долетіло
102] Й закарбувалося на все життя».
103] Яскравіш полудневе те світило
104] Нам з точки, що весь час повільно йде -
105] Як до положення землі, - блистіло,
106] Коли спинилися (той, хто веде
107] Загін вперед, прикмети, повні змісту,
108] Примітивши, так опізнілих жде)
109] Ці сім жінок, у тінь зайшовши чисту,
110] Яка ляга на води Альп од ґрат,
111] Що творить чорна гілка й зелень листу.
112] Мені здалось, що Тігр, а з ним Євфрат,
113] З одного витоку набравши ходу,
114] В розлуці тужать, як за братом брат.
115] «О світло, о хвало людського роду!
116] Що за річки з одного джерела
117] У далину несуть окремо воду?»
118] Й на запитання відповідь була:
119] «Питай Мательду, скаже хай». І наче
120] Та, що провину на собі несла,
121] Прекрасна: «Я про все, про це ж, - найпаче
122] Йому розповіла, і пам'ята
123] Це, певна я, й по Леті око зряче».
124] І Беатріче: «Мабуть, пам'ять та
125] Занурена не в ті турботи й жалі
126] І розумові очі відміта.
127] Біжить Євноя тут у звивах далі, -
128] Як завше, вирушай з ним до води,
129] Верни йому там сили підупаді».
130] Немов душа шляхетна, що завжди,
131] Бажання інших роблячи своїми,
132] Уловлює охоче їх сліди, -
133] Мене торкнувши пальцями тонкими,
134] Пішла прекрасна, встигнувши сказать,
135] Як чемна дама, Стацієві: «Йдімо».
136] Коли було б, читачу, де писать,
137] Я б оспівав хоча б напій єдиний,
138] Що хочеться ще раз до уст узять.
139] Та сторінки для другої частини
140] Уже я всі заповнив - до рядка,
141] Й вузда мистецтва - проти писанини.
142] Я вийшов з прохолодного струмка,
143] Освіжений у цій святій купелі,
144] Оновлений від першого ж ковтка,
145] Готовий зводитись на зорні стелі.