54. Хоча візуальні образи неминуче виникатимуть під час молитви, їх не можна викликати спеціально. Ісусова молитва — це не вид хаотичної медитації з різних випадків у житті Христа. Ті, хто призивають Господа Ісуса, мають бути цілковито переконані у своєму серці, що стоять у безпосередній присутності Спасителя, що Він перед ними і в них, що Він слухає їхню молитву і відповідає їм. Однак усвідомлення присутності Господа не повинно супроводжуватися жодними візуальними уявленнями, а має обмежуватися простим переконанням або почуттям. За словами св. Григорія Ниського: "Наречений приходить, але Його не видно"55.
Яку практичну користь приносить ісихаст іншим
Отже, ісихія передбачає відокремлення від світу — відокремлення або зовнішнє, або внутрішнє, а іноді подвійне. Зовнішнє — через відхід у пустелю; внутрішнє — завдяки "поверненню до себе" і "відкиданню помислів". У Сказаннях отців пустелі стверджується: "Допоки людина не скаже у серці своєму: "На світі тільки Бог і я", — вона не знатиме відпочинку"56. "Один до Єдиного"57: чи не є егоїстичною ця відмова від духовної цінності матеріального створіння та ухилення від своєї відповідальності за ближніх? Коли ісихаст заплющує очі й закриває вуха для навколишнього світу, як це робив старець Силуан у своїй келії на горі Афон, то що доброго та корисного він робить для свого ближнього?
Розгляньмо два головні аспекти цієї проблеми. По-перше, чи винний ісихазм у викривленнях, за які були засуджені квієтисти на Заході XVII ст.? Досі ми навмисно не перекладали слово "ісихія" як "спокій" через підозріле значення слова "квієтист". Чи насправді у ісихаста такі ж самі погляди, яку квієтиста? По-друге, чи ставиться ісихаст до свого оточення тільки на людському або фізичному рівні? Яку користь він приносить іншим?
Звернімося для пояснення квієтизму до авторитетного видання, — Оксфордського словника християнської церкви — незалежно від того, чи погодилися б із цим твердженням Мігель де Моліно та мадам Пйон. "Головний принцип квієтизму, — йдеться в Оксфордському словнику, — полягає у відмові від будь-яких людських зусиль... Людина, щоб бути довершеною, мусить досягти повної пасивності й придушення волі, залишаючи себе Богові такою мірою, що їй байдужі і рай, і пекло, і власне спасіння... Душа свідомо відкидає не лише будь-яку спонтанну медитацію, а й усі виразні вчинки, такі як бажання чеснот, любов до Христа або поклоніння святим, і просто залишається перед Богом у чистій вірі... Оскільки ця пасивна молитва виражає вершину довершеності, вона робить зайвими усілякі зовнішні вчинки для умертвіння, жертвоприношення, сповіді тощо. Коли людина досягає цього, гріх не можливий"58.
Якщо це квієтизм, то в такому разі ісихазм не має нічого спільного з квієтизмом. Ісихія означає не пасивність, а пильність (nepsis), "не відсутність боротьби, а відсутність невпевненості та неспокою"59. Навіть якщо ісихаст досяг рівня theoria, або споглядання, йому усе ще потрібно боротися на рівні praxis, або діянь, намагаючись позитивними зусиллями здобути чесноти і позбутися недоліків. Praxis і theoria, споглядання й активне життя, у цьому розумінні слід сприймати не як альтернативи і не як два послідовні етапи — перший закінчується, коли другий починається, — а радше як два взаємопроникні рівні духовного досвіду, одночасно присутні у молитовному житті. Кожна людина має боротися на рівні praxis до кінця свого життя. Саме так учив св. Антоній Єгипетський: "Головне завдання людини — розкаюватися за свої гріхи перед Богом та розпізнавати спокусу до останнього подиху... Той, хто усамітнився у пустелі й мовчить {hesychazon), врятувався втечею від трьох спокус: чути, говорити, бачити; але з однією він повинен постійно боротися: зі спокусою у своєму серці"60.
Це правда, що ісихаст, так само як і квієтист, не перетворює молитву на руйнівну медитацію. Хоча ісихія і передбачає "звільнення" або "відкидання" помислів і сторонніх образів, це не означає, що роль ісихаста "цілковито пасивна" чи позбавлена "будь-якої особливої дії, такої як... любов до Христа". "Звільнення" від зла чи буденних logismoi під час промовляння Ісусової молитви, заміщення їх єдиною думкою про ім'я Ісуса — це не пасивність, а ствердний і сильний спосіб контролю над нашими помислами за допомогою милості Божої. Призивання імені Ісуса є звичайною формою "спокою перед Богом у чистій вірі", але водночас воно позначено великою любов'ю до Спасителя та жагучим прагненням бути якомога ближчим до Божого життя. Безумовно, читачі Філокалїі будуть вражені теплом і упокореністю, яку виявляють автори-ісихасти, почуттям безпосередньої й особистої дружби з "моїм Ісусом". Такий характер особистих стосунків особливо помітний у Синайського автора Хесихія Ватоського