37. Учень може бути покликаний як отримувати, так і давати; учитель може часто научатися від своїх учнів. Як написано в Талмуді, "равві Ханіна завжди говорив: "Багато я навчився від своїх учителів, більше — від своїх товаришів, але від своїх учнів — найбільше"38.
Але насправді стосунки не двосторонні, а тристоронні, бо поряд з духовним отцем та його учнем є третя сторона — Бог. Господь наш нам заповідав не називати нікого "отцем", адже у нас є тільки один Отець, який на небі (Мт 13,8-10). Отець — це не безгрішний суддя або остання інстанція, а співслужитель живого Бога, не тиран, а провідник і товариш на шляху. Єдиним справжнім "духовним наставником" у повному значенні цього слова є Святий Дух.
Це підводить нас до третього зауваження. У найкращих взірцях православної традиції духовні наставники завжди намагалися уникнути будь-якого примусу і духовного насильства у своїх стосунках з учнями. Якщо, під проводом Духа, вони говорять і діють із владністю, то це — влада покірної любові. Щоб уникнути механічного примусу, вони інколи відмовлялися давати своїм учням життєві настанови, набір зовнішніх заповідей, які треба виконувати автоматично. За словами сучасного католицького ченця, духовний отець — це "не законодавець, а містагог"39. Він наставляє інших, не встановлюючи правила, а розділяючи з ними своє життя. Один чернець сказав авві Пиміну: "Деякі брати хочуть жити зі мною; чи дозволиш ти, щоб я їм наказував?" — "Ні", — відповів старець. "Але, отче, — вів далі чернець, — вони самі хочуть, щоб я їм наказував". "Ні, — повторив Пимін, — будь для них, взірцем, а не законодавцем"40. Така сама мораль випливає з розповіді про Ісаака Проповідника. У молодому віці він жив спочатку з аввою Кронієм, а потім з Феодором Термейським; але жоден із них йому не наказував, що він мусить робити. Ісаак поскаржився іншим ченцям, і вони прийшли й почали сперечатися з Феодором. "Якщо він хоче, — врешті мовив Феодор, — нехай робить те, що роблю я"41. Коли Варсануфія попросили дати докладні настанови для життя, він відмовився, пояснюючи: "Я хочу, щоб ви були не під законом, а під милістю". Згодом Варсануфій написав: "Ви знаєте, що ми ніколи ні на кого не накладали вериги... Не пригноблюйте людську волю, але сійте [слово] з надією; бо наш Господь нікого не примушував, але Він проповідував Благу вість, і ті, хто хотів, слухали Його"42.
Не пригноблюйте людську волю. Завдання нашого духовного отця — не руйнувати нашу свободу, а допомогти нам побачити правду про себе; не пригноблювати нашу особистість, а дати нам змогу відкрити самих себе, стати повністю зрілими, тими, ким ми насправді є. Якщо іноді духовний отець вимагає повної і нібито "сліпої" покори від свого учня, він ніколи не робить цього заради самої покори, з метою поневолення. Метою цієї, так званої, "шокової терапії" є просто визволення учня з його фальшивої та оманливої натури, щоб він зміг досягти справжньої свободи; покора тут є дверима до свободи. Духовний отець не накидає свої особисті ідеї та схильності, а допомагає учневі знайти свою власну стежину. Як стверджував бенедиктинець XVII ст. Августин Бейкер: "Наставник не повинен ані вчити йти своїм власним шляхом, ані навчати жодного особливого способу молитви, він повинен так наставляти своїх учнів, щоб вони самі могли знайти свій правильний шлях... Одним словом, він тільки Божий помічник, і повинен вести душі по Божому, а не його власному шляху"43.
Такий підхід був і в отця Олександра Меня. Його біограф Ів Амант відзначав: "Отець Олександр хотів, щоб кожен вирішував сам за себе; він не хотів наказувати й примушувати. Він порівнював свою роль із роллю повитухи, яка тільки допомагає матері народити дитину. Один з його друзів написав, що отець Олександр був "над нами, але й поруч з нами"44.
І нарешті, те, що духовна мати чи отець дає учневі, — це ані кодекс письмових або усних норм, ані набір прийомів для медитації, а особисті стосунки. У цих особистих стосунках духовний отець зростає і змінюється разом з учнем, тому що Бог постійно спрямовує їх обох. Духовний отець може іноді давати учневі детальні усні настанови з чіткими відповідями на чіткі запитання. В інших випадках він може зовсім не дати відповіді: або через те, що, на його думку, питання не потребує відповіді, або через те, що він сам ще не знає, якою має бути відповідь. Але ці відповіді або мовчання завжди знаходяться в межах особистих стосунків. Багато речей не можна передати словами, а тільки через прямі особисті стосунки. Як стверджував хасидський учитель равві Яків Їцак: "Шлях не можна вивчити з книги або почути, його можна тільки передати від людини до людини"