Минув той час, коли у науковій літературі існувала соціологічна гіпотеза про те, що всі особистості (принаймні «нормальні») мають своє стале місце у структурі суспільства, завдяки своїм соціальним ролям та груповим статусам, що обумовлені соціальними потребами. Тому останні не мають бажання, та й нездатні до творення нових спільнот. Отже «будівельний матеріал» для новотворення концентрується «на дні» та «придонні» суспільства у вигляді неструктурованого «осадку», який складається із соціальне декласованих елементів. Але практика сьогодення довела, що це не може бути джерелом новотворення соціальної структури суспільства, бо «соціальне дно» (люмпени, біженці, мігранти, наркомани тощо) на протязі свого існування гублять ті якості, які дозволяють його представникам гуртуватися в нові спільноти та впливати на інші для досягнення своїх потреб та інтересів. Це призвело до того, що сучасні соціологи почали пов'язувати цей процес з концептом «маргінальності». Цей концепт почав розроблятися в першій четверті XX століття Р. Е. Парком, а потім її доповнив Е. Стоунквист, особливо акцентуючи увагу на соціально-психологічному аспекті. Тому з часом терміном «маргінальність» стали позначати пограничне, перехідне, структурно невизначене соціальне становище суб'єкта. Причиною цього явища стає особливе становище особистості, що випадає із «соціальної обойми», із свого звичайного соціального середовища і не в змозі, як в силу суб'єктивних, так і об'єктивних причин, знайти нову «соціальну нішу», тобто вписатися до нової соціальної спільноти.
«Маргінальність» звичайно ж породила сам соціальний маргінала. В науковій літературі під маргіналами розуміють індивидів, їх групи та спільноти, що формуються на границі стану та в рамках процесів переходу від одного типу соціальності до іншого або в межах одного типа соціальності при його серйозних деформаціях (А. І. Атоян). Тому серед маргіналів, в емпіричній площині дослідження, виділяють етномаргіналів, які формуються завдяки міграціям в чуже етнічне середовище, народжуються в результаті змішаних шлюбів; біомаргіналів, здоров'я яких перестає бути предметом турботи соціуму; соціомаргіналів, тобто тих, що знаходяться у процесі незавершеного соціального переміщення; вікові маргінали, що формуються при розриві зв'язків між поколіннями; політичні маргінали, яких не задовольняють легальні можливості і легітимні правила суспільно-політичної боротьби; економічні маргінали традиційного типу (безробітні) та нового типу («нові бідні»); релігійні маргінали, це ті які знаходяться за межами конфесій, або не наважаться здійснити вибір між ними; кримінальні марг-
інали, а можливо ще й ті, чий статус ще не визначений у соціальній структурі суспільства. Все це дало підставу сучасним соціологам визначити «мар-гінальність» як невдоволеність, небажання індивідів знаходиться у тих спільнотах та структурах, де не до кінця задоволені їх життєво важливі інтереси. На цій підставі було зроблено висновок, що нові спільноти формуються із колишніх елітарних представників старих спільнот, в яких вони не змогли реалізувати своїх можливостей. Отже процес маргіналізації дозволяє індивідам вмонтовуватися в старі або об'єднуватися в нові соціальні спільноти, завойовуючи собі соціальний простір. Тим самим суспільство ніколи не буває у спокої. Маючи постійний маргінальний субстрат, воно весь час змінюється через появу або нових спільнот, або вдосконаленням старих. Яскравим прикладом останнього є сучасна еліта.
Формування сучасної еліти пов'язано, безперечно, з елітами попереднього розвитку, а саме з «брежнєвською» та «горбачовською». Сучасна еліта, за даними соціологічних досліджень Інституту соціології РАН, молодша за віком, її освітній рівень також вищий, у неї частка «технократів» незначна, але значно вище частка гуманітаріїв, особливо економістів та юристів. Вікові ж характеристики середнього віку еліти також мають значні розбіжності. Так «брежнєвська» у середньому мала 56,6 років, «горбачовська» - 51,2 років, а сучасна має 48,5 років. Що стосується вищої освіти, то 88,8% її мала «брежнєвська» еліта, «горбачовська» - 84,1%, а сучасна - аж 97,8%. Сучасна еліта також більш інтелектуальна. В неї 48,8% мають вчену ступінь, тоді як «брежнєвська» - 23%, «горбачовська» - 29%. Вона і більш гуманітарна. Частка «технократів», яка мала технічну, сільськогосподарську освіту у бреж-нєвську епоху налічувала 71,7%, в горбачовську - 67,3%, то зараз - лише 47,2%. Сучасна еліта має й більш привілейовані професії, а саме юристів та економістів - 24,1%, тоді як «брежнєвська» - 7,4%, а «горбачовська» - 8,8%. Як бачимо, сучасна еліта - це «посттоталітарна еліта», але досвід свідчить, що стара номенклатурна еліта змінила лише свій «окрас» (із парток-ратичного на псевдодемократичний). Влада, що здійснювалася до недавнього часу партноменклатурою, а зараз новою елітою, успадкувала від старої еліти майже все, що дає змогу назвати її дзеркальним відображенням останньої. Вони складаються з людей, що виховувалися в одних і тих же тоталітарних умовах, а звідси, отримавши колосальний досвід прихованої, закамуфльованої підприємницької діяльності, вони придбали досвід брехні, мімікрії, що у повному обсязі перенесли до ринкової економіки. Представники еліти, які ще вчора нічого не мали, ставши міністрами і т. ін., за короткий час стали власниками банків, фондів, об'єднань. Це дає змогу зробити декілька висновків. По-перше, номенклатурна еліта фактично збереглася, легалізувавши свій статус. По-друге, трансформація її у нові умови породила неономенклатуру зі своєю корпоративною свідомістю, груповими (клановими, кастовими), а не суспільними інтересами. Усе це наштовхує на висновок, що сам процес формування демократичної еліти буде довгим і складним. Тому надзвичайно актуальним є висновок видатного італійського соціолога В. Парето, що еліти виникають із нижчих прошарків суспільства і в ході боротьби піднімаються у вищі, там розквітають і врешті-решт вироджуються. Це сьогодні пов'язано з інтенсивними маргінальними процесами в суспільстві, що є одним із засобів раціоналізації соціального порядку останнього.