Фактор внутрішнього визнання як особою, так і спільнотою авторитетності існуючих політичних, правових, соціальних норм є необхідним і для забезпечення легітимності наявного політичного режиму, і для визначення та реалізації стратегії суспільного розвитку. Авторитетними ж для особи існуючі норми будуть тоді, коли своїм змістом і призначенням вони задекларують власну спорідненість з тими утвореннями, структурами, до яких хотіла б долучитись сама особа заради свого самоствердження чи порятунку. Словом, ці норми мають втілювати собою якусь вищу справедливість для особи або групи. В іншому разі навіть найбільш зраціоналізовані форми суспільних відносин сприйматимуться людиною як відсутність соціального порядку або його порушення. Адже соціальним порядком людина назве сучасні їй соціальні норми тоді, коли вона
визнає спорідненість цих норм зі своїми найглибшими, найважливішими переконаннями; коли людина відчуває, що через ці норми вона прилучається до якоїсь вищої справедливості, до вищого смислу існування. В цьому сенсі далеко не завжди спрацьовує апеляція до необхідності «йти європейським шляхом», «чинити так, як давно практикується в цивілізованих країнах» і т. под., бо такі фактори не завжди і не для всіх становлять вищий авторитет.
Які ж апеляції здатні задекларувати спорідненість конкретних соціальних і правових установок з ідеєю вищої справедливості? Для пошуку відповіді звернемось до історико-культурного аналізу питання. Яскраво відображена ця проблема в формах легітимізації існуючого ладу в міфах так званих «колискових цивілізацій», в тому числі в давньоукраїнській міфології.
Щонайперш, бачимо тут апеляцію до космічного порядку (сам же космічний порядок в міфології часто виступає як продукт перемоги над силами зла). «Пропущена» крізь визначеності світового порядку історія власного племені чи роду починає сприйматись як форма наближення до творця світу, як споріднення з ним. Відтак, дотримання сучасними авторами звичаїв в українських обрядових піснях трактується як необхідність у справі виправдання довіри богів, як спосіб прилученості до божественного. Існуючі норми в такий спосіб отримують авторитетність метафізичного виміру. Перебування людини в рамках наявних соціальних інститутів та правил, неухильне дотримання їх «вживається» в історію світобудови в космогонічних міфах і забарвлюється вічністю, непорушністю й величністю останньої. Це прекрасно видно у текстах українських колядок.
Аналогічній же меті слугують і основні опорні точки анімістсько-тотемістського світогляду, зокрема тотеми. Ці предмети поклоніння конкретного племені чи роду теж вводяться в контекст глобальних вимірів та подій і цим отримують санкцію на сакральність, а члени даного колективу - на виправдання віри в ці тотеми, на виконання їх заповітів.
Цим в свідомості людини - і це особливо важливо - дотримання встановлених норм розцінюється як шлях до вирішення екзистенціиних проблем свого буття - переборення страху перед смертю (адже виконання заповітів бога веде до безсмертя), прилученості до божественного, набуття сенсу існування.
Те ж саме спостерігаємо в інших давніх цивілізаціях - єгипетській, китайській, шумерській та ін. Правила суспільного співіснування заповідані богами й виступ проти них рівнозначний протесту проти волі богів та космічного світопорядку. Глибоке й розгалужене обгрунтування вказаної парадигми знаходимо в європейському середньовіччі: роль світового порядку відіграють тут заповіти Бога. Всебічність форм спорідненості наявних соціальних та правових норм з божественним, і в такий спосіб надання їм авторитетності, особливо квітне в добу готики. Ця лінія продовжується і до сьогодення. А, розпочинаючи з часів європейського Ренесансу, через Гоббса, Руссо, А. Сен-Сімона й до марксизму авторитетність соціального порядку виводиться з «поцейбічних» потреб людського існування. Подеколи ці лінії перетинались, зокрема (як це не здається дивним) у практиці побудови радянського суспільства, адже активне дотримання правил соціалістичного будівництва розцінювалось як прилучення до величі світової місії пролетаріату - найістотнішої закономірності суспільного прогресу.
Враховуючи полікультурність сучасного українського суспільства, апеляція до обгрунтування авторитетності соціального порядку мусить носити плюралістичний характер. Релігійна віра, сімейні цінності, при-лученість до нації, до різноманітних спільнот чи світової історії можуть виступати опорними точками обгрунтування.