Державна влада повинна бути легітимною. Це твердження має силу аксіоми і є загальновизнаним. Однак, не буде зайвим визначити, який зміст вкладається в поняття легітимної державної влади і в чому полягає сама вимога (властивість) легітимності.
«Легітимність» походить від латинського «legitimus», що в буквальному перекладі означає «законний», «узаконений». Але це поняття, вміщуючи юридичні елементи, є не стільки правовим, скільки філософським.
Відразу визначимося: державна влада буде легітимною в тому випадку, якщо суспільна думка оцінює її як таку, що відповідає нормам соціальної справедливості. Звідси - підтримка з боку населення, його свідоме і добровільне підпорядкування державно-владним велінням, котрі сприймаються не тільки як законні, але й як необхідні, виправдані, обгрунтовані. В свою чергу, це надає державній владі усталеності та стабільності. Інакше кажучи, легітимна державна влада - це така влада, яка з двох основ, що забезпечують авторитет держави - сили переконання і сили фізичного примусу, спирається, головним чином, на першу з них.
Може здатися, що вирішення питання про леґітимність державної влади не викликає яких-небудь суттєвих складнощів: якщо влада підтримується населенням і відповідає нормам соціальної справедливості, вона легітимна, якщо ні, властивість легїтимності відсутня. Дійсно, схема досить проста, але її застосування ускладнюється нестійкістю і невизначеністю критеріїв. Вкажемо хоча б на два таких моменти. По-перше, що таке «соціальна справедливість» і до чого зводиться зміст її норм? Те, що для однієї частини населення є правильним, в очах іншої може виглядати кричущим порушенням справедливості. Прикладів різного розуміння соціальної справедливості в рамках одного суспільства безліч. Отже, соціальна справедливість - поняття відносне. По-друге, що означає підтримка державної влади населенням? Яка частина суспільства повинна підтримувати державну владу, щоб забезпечить за ній властивість леґітимності, як ця підтримка повинна виявлятися і наскільки свідомою вона має бути?
Суспільні інтереси мінливі і різноманітні, вони можуть бути діаметрально протилежними. Держава не в змозі діяти так, щоб її рішення задовольняли всіх, причому однаковою мірою. Завжди знайдеться соціальна група, яка засудить державну політику, вважаючи, що її інтереси не були прийняті до уваги або, що ще гірше, були ущемлені. З огляду на цю обставину, говорять, що леґітимність державної влади забезпечується не підтримкою всіх, а підтримкою більшості. Тут необхідно зробити одне істотне застереження: леґітимність виключена там, де допускається нічим не обмежена влада більшості. У цьому випадку панування більшості є водночас пануванням всупереч меншості. Якщо дев'яносто дев'ять, порушуючи принципи права, примушують до чого-небудь одного, відбувається не менше порушення справедливості, ніж тоді, коли один примушує дев'яносто дев'ять. Суспільство вільних, яке засноване на рабстві хоча б однієї людини, з точки зору абсолютної моралі, так само несправедливе, як і підпорядкування багатьох деспотії одного. Якщо порушуються права більшості або меншості, характер порушення від цього не змінюється, і в тому, і в другому випадку шкоди зазнають права особистості [1, с. 150]. Отже, державна влада, для того, щоб бути легітимною, має забезпечити захист прав і інтересів меншості, навіть незважаючи на те, що остання знаходиться в опозиції.
Далі, що представляє собою більшість? Це може бути або дійсно більш численна частина суспільства, або нечисленна, проте діяльніша. В останньому випадку вона вміщує тих небагатьох, котрим вдалося примусити інших визнати їх за більшість [2, с. 11-12]. Отже, більшість може бути «активною» або «пасивною». Для активної більшості необхідно, щоб кожний із тих, хто її складає, дійшов певного висновку про існуючу державну владу самостійно, у ході зрілих міркувань. Але така більшість зустрічається вкрай рідко. Соціологи стверджують, що люди, дев'ятнадцять із двадцятьох, охоче засвоюють ті думки стосовно державних і суспільних справ, які їм частіше усього доводиться чути або які висловлюються голосніше усіх. «Багато хто приєднуються до тієї або іншої думки лише тому, що вона штучно зв»язується з якою-небудь розповсюдженою фразою або загальним місцем, котрі прийняті за аксіому. Пояснення цьому явищу слід шукати...у розумовій ліні, прагненні уникнути всякої інтелектуальної роботи...» [З, с. 96-98]. Отже, недивно, що підтримка державної влади має скоріше пасивний, ніж активний характер. Частіше усього це не стільки явне схвалення, скільки відсутність рішучого протесту.
Але арифметична більшість, «активна» або «пасивна», не завжди може бути основою дійсно легітимної державної влади. Як відомо, фашистський режим спирався на підтримку більшості, але це ще не означає його легітимності. Легітимність означає, що державна влада, її методи й цілі відповідають загальнолюдським цінностям.
Таким чином, легітимною можна визнати державну владу, яка підтримується більшістю населення і забезпечує дотримання прав і інтересів меншості, при цьому в основі державного управління лежать демократичні принципи.
Список літератури:
1. Новгородцев П.И. Введение в философию права: Кризис современного правосознания. - М., 1996. С. 150. 2. Милль Д.С. О свободе. М., 1991. 3. Гольцендорф Ф. Роль общественного мнения в государственной жизни. СПб., 1991.