Свобода як свобода волі, свобода творчості та інші свободи є постійним і невід'ємним елементом розвинутого суспільства. В той же час,
незаперечним є твердження про те, що суспільство природно прагне стабільності, а отже, і порядку. Його забезпечення е однією з функцій політичного суспільства, яка створює передумови стабільності та пропорційного розвитку, що є завданням держави. Таким чином, свобода і порядок являють собою діалектичну суперечність та втілюються у відповідних суспільних інституціях: свобода особи та соціальний порядок.
Сам соціальний порядок може варіюватися залежно від ступеня реалізації в ньому свободи особи. Свобода може ігноруватися за умов становлення певного соціального порядку, а може покладатися в його основу. Це залежить від реалізації двох протилежних засад: довіри чи недовіри громадянину з боку держави. І, відповідно, в залежності від того, яка з цих засад превалює в державі, встановлюються правила, формуються чинники розвитку і функціонування держави.
Отже, дві моделі соціального порядку (довіри і недовіри) реалізуються в наступних позиціях, які подані у порівнянні:
Перше - за умов довіри з боку держави громадянину гарантується свобода особи. А в протилежному випадку відбувається постійно прогресуюче обмеження свободи особи.
Друге - якщо соціальний порядок грунтується на недовірі громадянину з боку держави, то в ній обов'язки громадянина перед державою домінують над правами, для забезпечення чого створюється розвинутий репресивний апарат. Це відзначав ще К. Маркс стверджуючи, що держава, в якій поліцейський отримує платню, більшу, ніж вчитель, залишається поліцейською державою. Якщо ж держава довіряє громадянину, то вона прагне бути правовою, демократичною, соціальною. В цій державі права громадянина домінують над його обов'язками.
Третє - якщо в державі гарантується свобода особи, то за будь-яких обставин саме свобода особи є визначальною при вирішенні різних конфліктних ситуацій. Громадянин підлягає правовому захисту від свавілля державних інституцій та чиновників. В іншому випадку саме державні інституції захищаються від громадянина, оскільки кожна людина вважається потенційним порушником порядку.
Четверте - за умов довіри громадянину з боку держави відносини людина-держава є відкритими, гласними, прозорими, і відповідно громадяни довіряють державі. Звідси виникає можливість децентралізації влади, розвинутого місцевого самоврядування. А якщо спостерігається закритість, кулуарність державної влади, то і наявна абсолютна недовіра громадян державі, владні повноваження узурпуються центром, що прагне до централізації влади.
П'яте - якщо основою соціального порядку є довіра громадянину з боку держави, то така держава як саморозвиваюча система є результатом дії об'єктивних законів розвитку суспільства. В іншому випадку, за умов недовіри громадянину з боку держави, держава є безсистемним утворенням, результатом свавільних дій владних осіб з можливим вольовим вождем на чолі. І через таке постійне «ручне» управління в державі домінують патерналістські настрої.
Головним чинником, який визначає основи соціального порядку (довіру чи недовіру до громадян), є політична еліта. Саме вона обирає один з двох зазначених варіантів та визначає ставлення держави до громадян.
За умов довіри політична еліта є служником громадянського суспільства, організатором ефективних і якісних соціальних послуг. В іншому ж випадку розвиваються патерналістські нахили політичної еліти, яка прагне контролювати все і кожного під приводом піклування про особу, служить власним інтересам і організує неефективні для суспільства механізми власного збагачення. Цей потяг до влади з боку політичної еліти створює умови недовіри держави громадянину, за яких силові методи керування змушують суспільство порушувати порядок і повставати проти нього.
Отже, все вищесказане свідчить про перевагу моделі довіри над моделлю недовіри держави громадянину. Адже суспільство, кожний окремий громадянин прагне свободи і тому сприймає соціальний порядок як її гаранта. І це ставить перед політичною елітою надзвичайно складне завдання вибору моделі. З одного боку всім зрозуміло, що соціальний порядок, заснований на довірі держави громадянину, більш ефективний. Але реалізація такої моделі позбавляє еліту її привілейованого становища в суспільстві. Причину цього пояснив Ф. Ніцше, який вважав, що саме конституційні права і свободи, що надані людині (мова йде тільки про робочий клас, нетворчу меншість суспільства) «змушують» її хотіти більшого і порушувати порядок. І згідно Ф. Ніцше, треба сформувати таку політику, щоб народ був покірний, що сприятиме порядку і стабільності в державі.
Перед політичною елітою постає питання: взаємовигідне співробітництво чи неефективне панування. Цю проблему вона вирішує дуже своєрідно: практично вона реалізує модель недовіри, створюючи при цьому декоративні ознаки моделі довіри чи навіть тільки прагнення до неї (партійна строкатість політичного спектру без впливових політичних партій, «свободні» вибори, прозорість державного управління з досить помітною втаємничістю, декларативність вільного доступу до державної служби в умовах кумовства, безліч «видатних» політиків при відсутності реального політичного лідера).
Технологію поведінки еліти за умов недовіри держави суспільству, сформулював Д. Липинський, який вважав, що еліта в такому випадку повинна мати можливість примусу, якусь законну силу, яка йде з внутрішньої сили і підкоряється одному всіма визнаному закону. Крім того, еліта повинна так організувати своє прагнення до влади до управління, прагнення контролю і керування, щоб пасивна маса нації вважала, що ця влада і сила мають тверде моральне виправдання і моральне підґрунтя. Фактично, це - технологія збереження панування політичної еліти в суспільстві, тобто рафінований патерналізм. Але доцільність використання цієї технології була заперечена за кілька тисячоліть до її появи. Ще Платон зазначав, що монархія, безперечно найкращий тип державного устрою, але неможливо знайти ідеального монарха. Отже технологія, описана Д. Липинським, є досконалим способом здійснення злочинної мети - панування політичної еліти за умов моделі недовіри держави громадянам.
Отже, встановлюючи та підтримуючи соціальний порядок політична еліта повинна так зорганізувати суспільство, щоб жодні свободи громадян не були порушені, щоб з боку держави робилися кроки до довіри громадянам, а відповідно і громадяни будуть довіряти державі. А для цього треба намагатися йти за всіма принципами та положеннями, що
мають місце в процесі розвитку суспільства за умов довіри держави громадянам. І якщо політична еліта не тільки не справляється з цим своїм можна сказати обов'язком, а що найгірше не прагне цього, то в державі визріває суспільна криза. Рано чи пізно ця криза проявить потужним соціальним вибухом, в наслідок якого або суспільство кардинально змінить еліту, або еліті доведеться змінити країну.