Проблема легітимації правового примусу репрезентує головну пізнавально-дослідну спрямованість як класичної, так і посткласичної філософії права. Систематичне та раціонально-критичне осягнення того багатого досвіду, що його набула модерна політико-правова думка щодо осмислення різнобічних (насамперед теоретико-світоглядних) вимірів цієї проблеми, а також прискіпливий аналіз її сучасного стану має відігравати значну роль у подальшому «відродженні» філософії права на терені української духовної культури.
У зв'язку з цим особливу зацікавленість викликають ті сучасні інтерпретації та спроби розв'язання проблеми легітимації, які принципово орієнтовані на подолання традиційної протилежності юснатуралістського та позитивістського підходів до права, на пошук «третього шляху» як нової концептуально-методологічної позиції стосовно умов можливості нормативного виправдання правового примусу на засадах «постметафізичного розуму». Саме такі орієнтації та прагнення демонструють сьогодні дискусії з зазначеної проблеми між прихильниками постмодерністського тлумачення права та справедливості (Ж.-Ф. Ліотар, Ж. Дерріда, Р. Рорті та ін.) і засновниками так званої «дискурсивної етики» (К.-О. Апель та Ю. Габермас). Заслуговує на увагу те, що найгостріші суперечки точаться навколо питання щодо можливості раціонального граничного обґрунтування істинності та загальнозначущості правових норм, а відтак і проблеми взаємозв'язку права, справедливості та істини.
Скажімо, Ліотар вважає, що державно-правовий примус в «становищі постмодерну» не може бути обґрунтованим в будь-якому дискурсі, так чи інакше орієнтованому на досягнення істини: не існує зв'язку між істинним та справедливим і вся соціальна несправедливість походить саме з припущення, що справедливість та істину можна поєднати. Справедливість не є справою інтерпретаційних приписів чи апріорі даних смислів, вона є те, що ще має бути здійсненим, і її слід розглядати як можливість рівної участі в системі гетерогенних мовних ігор. Наголошуючи на регулятивній (але принципово неконсенсуальній) природі справедливості та її спорідненості з естетичним судженням, Ліотар радикально поляризує поняття «справедливість» та «право», позбавляючи першу законодавчого смислу, а друге - легітимаційної функції щодо політики. Легітимуючі засади модерного легального панування (у розумінні М. Вебера) в постмодерному суспільстві постають лише як одна з багатьох мовних ігор, які не в змозі легітимувати державно-політичні примуси. Останні мають узгоджуватися з регулятивною справедливістю та відповідною їй вимогою апріорі невідомого смислу, що зумовлюється постійним змаганням чи навіть боротьбою між різноманітними нарративами та мовними словниками. Така «легітимація через парадогію» (а не на основі консенсусу) завжди протистоїть легальності та законодавству. Водночас питання щодо її нормативної спроможності Ліотар залишає без відповіді.
Схожу методологічну настанову знаходимо і в роботі Дерріда «Сила права», в якій французский філософ прагне деконструктуювати поняття модерного права та принцип легального панування. Спираючись на запроваджені Е. Левінасом концепти «Іншого» та «інакшості», Дерріда також розмежовує право і справедливість: право завжди є раціональножалькульо-ваним, абстрактним.та гомогенним^ таким, що за своєю природою не може не ігнорувати людську інтимність та сингулярність; справедливості, навпаки, притаманні гетерогенність, антинормативність, недоступність для калькуляції, відкритість своєрідності індивідуального буття, асиметричне відношення до «іншого» тощо. Але, на відміну від Ліотара, Дерріда не пов'язує поняття легітимації із справедливістю, а відносить її до сфери позитивного права і фактично ототожнює легітимацію з легальністю, що (не без певної парадоксальності) зближує його позицію з легалістсько-позитивістськими доктринами чи, скажімо, системною теорією Н. Лумана.
На протилежному полюсі сучасних теоретико-легітимаційних суперечок перебуває «дискурсивна теорія права» Ю. Габермаса, що останніми роками активно розроблюється провідним західним філософом як важлива складова його концепції «деліберативної демократії». Пов'язуючи феномен легітимації з вірою в те, що існуючий політико-правовий порядок є істинним, Габермас констатує «легітимаційну кризу» легального панування в сучасних ліберально-демократичних державах: як один із найвід-чутнішим наслідків раціоналізації життєвого світу в модернізованому суспільстві, що призводить до його дезінтеграції та значних соціальних конфліктів. Однак вихід з такого становища він вбачає не у радикальному скептицизмі щодо розуму та раціональності взагалі, а в розвитку та відповідальній актуалізації закладеного в мовно-комунікативних практиках потенціалу комунікативної раціональності через інституціалізацію публічних дискурсів - діалогічно-аргументативних процедур перевірення спірних домагань значущості з метою досягнення універсального консенсусу. Саме цим дискурсам Габермас відводить головну легітимуючу роль в сучасному політико-правовому житті: легітимність легального панування уможливлюється тією мірою, якою воно відкрите для вільних від примусу дискурсів. Свій лаконічний вираз дискурсивно-теоретична інтерпретація проблеми легітимації отримує в засадничому для кожного дискурсу принципі універсалізації справедливості: значущими є ті і лише ті норми дії, з якими в раціональному дискурсі могли б погодитися усі ті, на кому могли б відбитися наслідки прийняття цих норм. У ситуації соціального та ідеологічного плюралізму уповні легітимною може вважатися лише норма, що відповідає «принципу дискурсу».
Отже, розв'язання проблеми легітимації правового примусу рішуче пов'язується з процедурною аргументативною раціональністю, нормативні умови можливості якої водночас визнаються фундаментальними універсальними нормами моралі, а саме - «нормами рівноправності та рівної відповідальності представників всіх людських інтересів та домагань значущості» (К.-О. Апель). Це означає, що політико-правова легітимація зі свого найсуттєвішого боку постає морально-етичною легітимацією і розглядається Апелем та Габермасом як центральний аспект застосування дискурсивної етики (деонтологічної, когнітивістської, універсалістської тощо) до реальності життєвого світу.
Гадаю, що подальші спроби позитивного розв'язання проблеми легітимації правого примусу доцільно орієнтуються як на критичний аналіз переваг та недоліків кожної з зазначених позицій, так і на визнання методологічних меж постмодерністсько-комунікативної контроверзи як такої.