Сучасна французька філософська антропологія (Е. Морен) визнає людину як homo sapiens-demens, тобто розумний безумець. Це означає, що потенційно людина може бути розумною, але актуально її дії не є розумними. Звідси виникає проблема гармонізації суспільних відносин або ж утвердження соціального порядку.
Що можна вважати соціальним порядком? Очевидно такий суспільний устрій, в якому до мінімуму зведена афективна (нерозумна, неконтрольована, безпосередньо-інстинктивна) енергія людських бажань. Як жива (органічна й біологічна) істота, людина проявляє егоцентризм, засобами якого вона може задовольнити свої життєві потреби. Але, діючи так, вона на власному досвіді переконується в тому, що її життя за таких умов знаходиться під постійною загрозою. Виникає необхідність пошуку таких відносин, які б давали перспективи не лише виживання, але й приємне, розумне, моральне і справедливе (Епікур) життя, котре не породжує при цьому в свідомості постійний страх за нього.
Серед відомих людству засобів наведення душевного ладу і суспільної злагоди - морально-релігійні та політико-правові імперативи поведінки. У своїй окреміпшості вони не спроможні утвердити соціальний порядок. Мораль занадто вимоглива до людини, тому її приписи виконують лише функцію ідеалу по відношенню до неї і характеризують спосіб життя боголюдини.
Релігія занадто суворо судить людину, вважаючи її природу апріорно гріховною, а тому, з одного боку, сприяє встановленню репресивного політичного порядку, з іншого - компенсує його практикою постійного прощення вродженого егоцентризму вдачі. Тому її вплив мало що змінює в мотивації вчинків як на рівні окремої особи, так і на рівні суспільства - воно живе мріями про Царство Небесне, а не земне.
Політична ідеологія в її партійному виконанні обмежена в своїх упо-рядкувальних можливостях за визначенням. Тобто, уявлення певної групи людей, які їм видаються об'єктивними, розумними й справедливими, накидаються всьому суспільству як безумовно об'єктивні. Суспільство, врешті-решт, із цим не погоджується, тому політична історія людства є історією перманентних конфліктів, включно до винаходу технічних і технологічних засобів фізичного знищення людства в цілому.
Та ж політична (в сенсі сусігільно-громадська) ідеологія, але в суто правовому виконанні, має перспективи для утвердження себе в якості гуманістичної методології, як засобу практичної реалізації соціального порядку. Вони пов'язані з тим, що право в системі своїх визначень людини займається її виключною апологією. Максима права - «дозволено все, що не заборонено законом» - спрямована на побудову суспільства, головним законом функціонування якого є законодавство, що підпорядковане забезпеченню дії доброї волі людини, їй дозволяється все, чого вона воліє. А воліє кожна людина приємного життя, «веселия сердечного», «сродственного труда», воліє, як відзначав Г. Сковорода, повноти життя, за якої всі рівні в наповненості своїх бажань, міра яких у всіх різна, але така нерівність не викликає незадоволення життям, адже порівняння йде не по відношенню до інших людей, а до себе самого, як суб'єкта власної міри життя.
Отже, правовий порядок пропонує суспільству його розвиток на основі благої волі, яка за своєю природою благоволіє до порядку (добра), а не хаосу і свавілля (зла). Вона, по-перше, спрямовує дію людини на самопізнання й самозабезпечення, по-друге, робить її життя самоцінним, по-третє, формує людину в якості суб'єкта, головним обов'язком якого є право на самість, no-четверте, забороняє мати будь-які претензії на життя інших людей, по-заяк воно усвідомлене як найвища цінність, по-п'яте, соціалізує суспільство не зверху, як це намагаються зробити мораль, релігія, партійна політична ідеологія, а знизу - від самої людини, яка йде до інших людей з доброю волею, з життєзабезпечувальними пропозиціями.
Звичайно, право не може реалізувати свою ідеологію тільки логічністю викладок. Воно принципово інакше організовує суспільне життя. З його точки зору, держава є його обов'язковим елементом, але не як самоціль, а як інструмент забезпечення прав кожного на життя в усіх суспільне визнаних і визначених цінностях.
Остаточно відповідаючи на питання про межі ефективності права, можна констатувати наступне. На відміну від інституцій, які ідеологічно чи теоретично обґрунтовують мораль, релігія, політична партійна ідеологія, система права, опираючись на правову державу, наближається до людини. Це дає їй змогу здійснити свої наміри, відчути їх життєдайну (чи життєза-перечувальну) силу і разом із цим відчути, збагнути, осягнути, пережити у власному житті гуманістичний зміст цінностей, які в зазначених інституціях та їх ідейних підвалинах мають абстрактний характер, а тому лише дратують психіку і руйнують суспільний організм. Межа правового порядку, таким чином, визначається межею індивідуальної правосвідомості людини, яка ідентифікує себе в якості громадянина, громади, суспільно-політичної істоти, яка, не знаючи вчення Арістотеля, є арістотеліком,
У самому житті духовні складові людської свідомості функціонують нероздільно. Тому межі морально-релігійної та політико-правової мотивації поведінки існують у чіткому визначенні лише в науково-пошукових дослідженнях. Саме виходячи з цього і йдеться про загальносуспільну тенденцію, згідно якої людство, врешті-решт, прийшло до визнання правової держави як найбільш ефективної форми соціальної демократії, або, що те ж саме, соціально-правового порядку. На рівні окремих громадян, в тому числі їх значної кількості, він може забезпечуватись і нормами (вони ж і межі) моралі, релігії, партійної дисципліни. Але на всіх рівнях слід виділяти правову складову, оскільки ідея права з'являється зі звичаєвого безпосередньо-практичного утвердження справедливості. Звичаєве право канонізовано у Старому Заповіті (Второзакония), потім у християнській моралі й обрядовості, нарешті, у способі життя громадянського суспільства, свідомість членів якого наскільки ж звичаєво-традиційна, настільки й політико-правова. Ось чому перед нашим суспільством, яке вийшло із войовничого матеріалізму й атеїзму, недостатньо одного лише права для утвердження соціального порядку чи, як цього хоче народна маса, наведення порядку. Він є надбанням і продуктом історії, яка й визначає межі можливого.