Призначення будь-якої держави полягає, перш за все, в забезпеченні порядку в суспільстві. Порядок є необхідною формою спільного існування людей, завдяки якій вони можуть реалізовувати свої особисті права і свободи, не входячи в стан «війни всіх проти всіх». Праго людини - це не лише можливість, можливість щось робити, аби не робити нічого. Держава актуалізує цю можливість, створюючи умови її реалізації в дійсність. Тому, якщо природне право людини є абстракцією, то держава є його здійсненням, його актуалізацією.
Актуалізація права відбувається через встановлення державою певних норм права. Це нормоване право є позитивним правом, яке існує в суспільстві в формі законів, в формі законодавчого права (Гегель), яке встановлює правомірність тієї чи іншої діяльності суб'єктів Права. Воно позитивне, тому що має силу, силу держави; воно позитивне, тому що існує, актуалізоване. Його наявність є необхідною складовою наявності порядку в суспільстві, бо держава не лише актуалізує абстрактне право, переводить його зі стану можливості в стан дійсності, але й забезпечує його дотримання. Отже, позитивне право - це право, що діє в державі.
Законодавча система може бути як правовою, так і протиправовою в деякій своїй частині суперечити розумоу (Гегель). Але незалежно від того, яка законодавча система створюється державою - правова чи неправова - вона неодмінно забезпечує соціальний порядок. І хоча правова чи неправова сутність законодавчої системи на якість порядку не впливає, але вона обумовлює той чи інший його характер.
За характером порядок може бути справедливим або несправедливим. В кожному конкретному випадку справедливий чи несправедливий характер порядку визначається тим, що є відправною точкою для держави в її законотворчому процесі: держава чи права людини. Якщо держава створює правову систему задля власного існування, систему, в якій інтереси держави є первинними, вона створює несправедливу за характером і неправову за сутністю систему права. Нічим не обмежена держава не стане обмежувати в законах, які приймає. І, як наслідок нічим не обмеженої державної влади, виникає неправова система права. Завдяки такій системі в суспільстві реалізується не право, а свавілля одних і безправ'я інших. Правопорядок, що базується на такій системі права, також не-правовий за характером і несправедливий за сутністю.
Зовсім інша ситуація виникає, коли діяльність держави в цілому і законодавча зокрема обмежена правом, тобто має вихідною, відправною точкою права людини. Це докорінно змінює мету і призначення держави, а, отже, і її діяльність. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість держави. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави. Всі інші функції держави вторинні. Забезпечення реалізації прав і свобод людини держава, перш за все, здійснює в своїй законотворчій діяльності, створюючи систему права (позитивного). Але цією діяльністю держава не творить право, а лише встановлює норму права. Встановлення норм права необхідне саме тому, що природне право людини, як можливість, є лише абстракцією. Бо таким ненормованим правом людина не може скористатися, не може відстоювати його і навіть стверджувати, що воно порушене. Відсутність межі права просто не дозволяє встановити, де є право однієї людини, а де воно вже закінчилось і почалося право іншої. Саме через закони, що видає держава, право зі стану абстракції та можливості переходить в стан конкретності і дійсності. Отже, держава, яка визнала за народом його природні права, обов'язково повинна прийняти відповідні закони, а не зупинятися лише на декларуванні їх на конституційному рівні. Різноманітність прав потребує різноманітності законів. Законів повинно бути стільки і таких, скільки і яких необхідно для забезпечення прав людини.
Звідси зрозуміло, що не будь-який закон, прийнятий державою, є насправді актуалізацією права, а отже, не будь-який закон є правовим законом. Лише закон, в якому встановлюється справедлива межа права для всіх, є правових законом, а заснований на ньому порядок є дійсно правовим порядком.