Ефективне здійснення на національному рівні положень міжнародних документів з прав людини потребує створення національних інфраструктур для їх заохочення та захисту. Тому доцільно дослідити як зміст самого поняття «національна інституція з прав людини», так і досвід України у сфері створення установ по захисту прав жінок.
Потрібно зазначити, що нема узгодженого визначення, що можна вважати «національною установою з прав людини». Спочатку домінуючим було широке трактування, коли судовій владі, законодавчим органам, неурядовим організаціям тощо, приділялась така ж сама увага, як і національним комісіям, інституту Омбудсмена та відповідним структурам. Потім була виділена вузька група установ та їх функції (просвітницька діяльність, надання консультативної допомоги урядам з питань прав людини, розслідування та урегулювання скарг про порушення, які здійснені державними та приватними суб'єктами). Такий підхід виключав такі установи, як судові органи, законодавчі структури, структури соціального забезпечення, але й він поки не дозволяє дійти до кінцевого визначення, що таке національна установа, яка займається захистом прав людини.
Для цілей діяльності ООН в цій сфері під терміном «національна установа» мається на увазі орган, який створюється урядом у відповідності до Конституції, закону або декрету, функції якого конкретно визначені як заохочення та захист прав людини [1, с. 28]. В цілому національні установи можна розділити на дві великі групи - комісії з прав людини та інститути Омбудсмена [2]. В Віденській Декларації і Програмі Дій, прийнятих Всесвітньою Конференцією з прав людини в 1993 році визнається право кожної держави обирати структуру національної установи з прав людини, яка найкращим чином відповідає потребам держави. В ситуації термінологічної невизначеності здається доцільним використання функціонального підходу до проблеми. Так, відповідно до розроблених Комісією з прав людини ООН рекомендацій, національні установи повинні діяти в якості джерела інформації про права людини; надавати допомогу в освіті громадськості і сприянні усвідомленню поваги до прав людини; розглядати, обговорювати і давати рекомендації у відношенні будь - якого конкретного положення справ; консультувати з питань прав людини; вивчати та спостерігати стан законодавства, а також готувати доповіді з цих питань для відповідних органів» [3, с. 28]. Щодо структури таких установ, то вони повинні в своєму складі відображати широкі прошарки громадськості; функціонувати регулярно; у відповідних випадках мати необхідні місцеві або регіональні консультативні органи для надання їм допомоги в здійсненні власних функцій»(3 с. 23]. Вони також повинні бути наділені компетенцією по заохоченню та захисту прав людини і максимально широким мандатом, який було б закріплено в конституціях або законодавчих актах [4].
Усвідомлення ролі інституціональних механізмів поліпшення становища жінок і необхідності створення таких механізмів відноситься до середини 70-х років. Перша Всесвітня конференція зі становища жінок, дала урядам чіткі орієнтири в цьому питанні. Але тільки в Пекінській Платформі дій, яка була прийнята на четвертій Конференції в 1995 році, питання інституціональних механізмів було поставлено на перший план. На відміну від перших документів, в яких основною задачею інституціональних механізмів вважалось покрашення становища жінок, Пекінська Платформа дій відкривала нову перспективу, розглядаючи їх в якості каталізаторів значних політичних змін. Відповідно до цього нового підходу національні механізми більше не розглядаються в якості простих органів проведення конкретної політики, спрямованої на покрашення становища жінок, а їх «головне завдання полягає в тому, щоб надавати уряду в цілому підтримку в справу урахування тендерної проблематики в усіх областях політики» [5]. Для цього інституціональні національні механізми повинні відповідати наступним вимогам: бути підпорядковані посадовій особі максимально високого рівня; здійснювати децентралізоване планування, виконання та контроль з метою широкого втягнення неурядових організацій та громадськості; бути забезпеченими необхідними людськими та фінансовими ресурсами; мати можливість впливати на розробку урядом політики в усіх галузях.
Механізми забезпечення рівності жінок та чоловіків повинні грати дві ролі. Перша полягає в заохоченні прийняття законодавства щодо рівності можливостей і анти дискримінаційних законів; спостереженні за здійсненням подібних законів; проведення досліджень; організація підготовки з питань рівності і тендерних аспектів; здійсненні конкретних проектів, які спрямовані на рішення основних проблем жінок. Нова роль інституціональних механізмів полягає в визнанні необхідності того, щоб дані механізми були каталізатором інтеграції тендерної проблематики і її урахування в системі управління в цілому. Інституціональним механізмам необхідно відмовитися від захисту виключно жінок і розглядати проблеми обох статей, відмовитися від проведення тільки конкретних заходів і перейти до спільних дій з використанням нових областях, перейти від розробки правил та норм до врахування реального досвіду чоловіків та жінок, а також до аналізу наслідків заходів і рішень на їх повсякденне життя.
В той же час «інтеграція тендерної перспективи не може замінити собою або зробити непотрібними розробку конкретної політики в області рівності і створення відповідних механізмів... В такому випадку потрібно говорити про два різні стратегічні напрямки, які орієнтувалися на досягнення спільної мети, тобто забезпечення рівності статей, які повинні доповнювати один одну... Основна різниця між інтеграцією і здійсненням конкретної політики
забезпечення рівності статей полягає в учасниках та в виборі напрямків діяльності. Відправною крапкою «традиційних» форм політики в області рівності є конкретна проблема, яка виникає в результаті нерівності статей... Відправною крапкою для інтеграції є вже існуюча політика. В цьому випадку політичний процес реорганізується з тим, щоб тендерна перспектива враховувалася звичайними учасниками цього процесу, і щоб забезпечувалося досягнення мети, тобто рівності статей» [6, с. 6].
Досвід України показує, що ці вимоги здебільшого залишаються деклараціями. За своїм статусом та структурою більшість механізмів в Україні представляють собою комітети або відділи, які відповідають перш за все за питання праці та соціальну проблематику, проблеми сім'ї, молоді, охорони здоров'я, тощо [7]. Протягом 1996-1999 років головним суб'єктом розробки політики стосовно жінок на державному рівні виступав Державний Комітет України у справах сім'ї та молоді у взаємодії з неурядовими жіночими організаціями. Але в 1999 році його було ліквідовано і реорганізовано до Державного комітету з питань молодіжної політики, спорту та туризму, який навіть за назвою немає ніякого відношення до питань прав жінок. Таким чином в 2000 році Україна залишилася без національної установи, яка б опікувалась проблемою прав жінок. Така ситуація є небезпечною для започаткованих демократичних перетворень і вимагає негайної зміни.
Список літератури та примітки:
1. Национальные учреждения по правам человека. Руководство по созданию и укреплению национальных учреждений, занимающихся поощрением и защитой прав человека. - Серия публикаций по вопросам профессиональной подготовки №4. - Центр по правам человека ООН. - ООН, Нью-Йорк, Женева, 1995. 2. В Україні в 1998 році запроваджено інститут Омбудсмена. 3. Национальные учреждения по правам человека. Руководство по созданию и укреплению национальных учреждений, занимающихся поощрением и защитой прав человека. - Серия публикаций по вопросам профессиональной подготовки №4. - Центр по правам человека ООН. - ООН, Нью-Йорк, Женева, 1995. 4. Резолюція Комісії з прав людини 1992/54; резолюція Генеральної Асамблеї ООН 48/134 від 20 грудня 1993 року. 5. Пекінська Платформа дій. П.201. 6. Gender mainstreaming: conceptual framework, methodology and presentation of good practices - final report of the Group of Specialists on Mainstreaming». Strasbourg, Council of Europe, 1998. 7. В структурі Верховної Ради України функціонують Комітет з питань соціальної політики та праці, Комітет з питань охорони здоров'я, материнства та дитинства, Комітет з питань молодіжної політики, фізичної культури і спорту, Комітет з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин, завданням яких є вдосконалення законодавства стосовно різних аспектів становища сімей у суспільстві, у структурі Кабінету Міністрів України діє сектор у справах жінок, охорони сім'ї, материнства та дитинства.