Є два види філософії, говорив, здається, Арістотель: критична і апологетична, щоправда, другий різновид - взагалі не філософія. Оскільки стихія філософії - пошук істини, критичне ставлення до дійсності, вона вступає в протиріччя з владою, схильною до ідеологічних міфів і примусу. Для філософії людина - об'єкт і суб'єкт пізнання, аргументованого переконання, для влади - маніпулювання, нав'язування. Перша виходить з загальнолюдських цінностей, для другої домінуючими є групові, класові або кланові інтереси.
З цього витікає конфлікт між філософом і владою, характерний для різних епох, а його особливості залежать від типу влади і особистості мислителя. Деспотична влада - від давних часів до тоталітарних режимів XX століття - доводила цей конфлікт до фізичного знищення філософів. Зенона за спротив тирану було стовчено у ступі, Мора стратили за відмову присягнути на вірність королю, Бруно спалили на вогнищі, сотні радянських філософів знищили в таборах. Вигнання, ізоляція, заборона книг - звичайні методи в арсеналі тих, хто боїться вільної думки і сміливого слова. «Нема для держави більшого блага, ніж мати справжніх філософів». Це - Декарт. А ось афоризм царського чиновника, що наказав закрити філософський факультет: «Польза от философии сомнительна, а вред - очевиден». На зміну яду, вогнищу, петлі, концтабору прийшла «каральна медицина» і, нарешті, - як фарс після трагедії, - ярлик «конфліктності» філософа у прагненні ізолювати його в умовах кланово-корпоративного неототалітаризму.
Групові одиниці теперішнього соціуму - своєрідні уламки тоталітарного суспільства, що зберігають, як дрібні куски магніту, основні властивості колишнього цілого, зокрема, нетерпимість до інакодумців, закритість, васальну залежність людини від начальника, неопатримоніалізм і клієнталізм. Колючий дріт, котрий був по периметру імперії, проданий колишніми наглядачами - тепер бізнесменами - як брухт, а незримий кордон перенесено всередину суспільства: кожна «фірма» на чолі з босом, відгородилась від «чужих » і від законів комерційною таємницею, клановою круговою порукою, доморощеними «поняттями», як ерзацем законів і моралі. Такі структури не сприймають критичного, практичного філософа, вони вважають його мало не диверсантом.
Але завжди були і придворні мислителі - не філософи, а, скоріше, жерці, ідеологи, «солдати партії», готові зробити з філософії служницю богослов'я, і поміркованіші конформісти - прихильники філософії як сфери пустослов'я. Звичайно, їм дискомфортно було бачити поруч з собою справжнього філософа. Стовпи казенного православ'я не стерпіли інакодумця Сковороду - вижили з колегіуму, а самі залишились підпирати систему. Коли на офіційному філософському олімпі сиділи мітіни, Флоренський був у таборі, Бердяев - у вигнанні. Де тепер одні і де інші? Перші забуті назавжди, другі належать вічності.
Кожна епоха ставить мислителя перед жорстким вибором: з ким бути - з владою чи з істиною, і «що я повинен робити?» /Кант/. Така ж вічна спокуса філософського конформізму: «Нічого не робити». І далі: ліміт на революції вичерпано, чим більше втручаєшся, тим гірше. Зручна позиція: і робити нічого не треба, і мудрецем себе відчуваєш. Якщо бути в цьому послідовним, треба наслідувати ортодоксальних буддійських монахів, котрі змітають зі стежки комах, аби на них не наступити. Але якщо серйозно, то навіть концепція Ганді вважає ненасильництво не пасивним спогляданням, а активним методом боротьби. Інша схованка філософського конформізму - втеча від проблем практичної філософії, що зачіпають фундаментальні світоглядні аспекти, як від «нефілософських ». До речі, представники інших суміжних наук можуть з таким же успіхом гнати їх від себе як чужі їм. В результаті найзлободенніші і в той же час вічні проблеми стають нічийними, а наука залишає собі псевдопроблеми.
Неодмінна риса справжнього філософа - здатність жити за своїми переконаннями. Таким був Сократ, таким був Сковорода. «Практичний філософ - наставник мудрості словом і ділом - є філософ у власному розумінні» /Кант/. Але жити за своїми переконаннями здатна лише людина з сильною волею /Арістотель/. Це - ключовий момент. Люди безвольні неспроможні жити за своїми переконаннями, за законами і справедливістю, а, отже, не є справжніми філософами. З них виходять зручні начальники і легкокеровані підлеглі, ідеологи і розносчики філософії, але не філософи. На трибуні і в тексті вони одні, а в житті інші. Трагічним прикладом мислителя, котрому не вдавалось жити у відповідності з власними ідеями був Сенека, і ця його риса була не останнім фактором у вихованні учня - майбутнього диктатора Неро-на - і в тому, що він врешті решт стратив свого вчителя, як і безліч інших людей. Ця ситуація показова і символічна: фальш виховує жорстокість, а та бумерангом повертається до свого «батька» і вбиває його. Такий собі «едипів комплекс». Крім волі філософ неможливий без сміливості думки і вчинку. Маю на увазі розкутість і нестандартність думки, здатність і потребу в оновленні своїх поглядів, готовність до перегляду звичного, до «безглуздих ідей» /Бор/. Найганебніше - відмова від пізнання істини /Гегель/. В той же час це сміливість у ставленні до влади і натовпу, здатність ризикувати у критичному ставленні до них, не боячись і конфлікту, якщо його неможливо уникнути без неприйнятних компромісів. Йдеться про «критику всього існуючого», котра «не боїться власних висновків і не відступає перед зіткненням з можновладцями» /Маркс/.
Сучасний філософ не може обійти того, що давнє питання «як жити?» і «що робити?» конкретизується у проблему: як жити, що робити в умовах неототалітарного неправового порядку? Псевдофілософ пасує перед кланово-олігархічним молохом, нездатний протистояти злу в його модернізованих формах, підсвідоме відганяє від себе «кляті» дискомфортні проблеми про своє місце у світі і про дію у граничній ситуації, приймає тіньові правила гри і сприяє їх експансії. Всезагальна сила зла для нього - індульгенція від дотримання норм закону і моралі, беззаконня у верхах - дозвіл на свої неправові вчинки. Ясно, що це позиція несамостійної, внутрішньо невільної людини, наслідувача. «Якщо бога нема, то все дозволено», і - «якщо бога нема, то я - бог». Практичний філософ знає, що зло не існує без своєї протилежності і має силу належати до неї. Він прагне знайти своє місце у процесі подолання тоталітаризму не тільки словом і думкою допомагаючи людям звільнитись від байдужості і бездумності, - через пошук істини і практичну участь в удосконаленні суспільства. Він і сам прагне втручатись у соціально-політичні процеси на рівні не тільки духовному, а й інституційно-організаційному, бачачи недостатність суто культурницької дії, закладаючи основи громадянського суспільства.