Відтворювання політичної влади можливе завдяки успішному, сприйнятому у своїй тотальності, виробництву засобів і технологій політичного насильства. У сучасну техногенну, інформаційно-мережну епоху це означає фактичне створення новітніх моделей символічного підпорядкування, спрямованих на мобілізацію всіх економічних, політичних, моральних і духовно-культурних потенціалів суспільства. У цьому розумінні необхідно говорити про реформацію «політеїзму цінностей», про який згадував М. Вебер. Адже мова не йде про «розчародійствування» політичного світу, світу політичного міфу, який описував Р. Варт. Наприклад, М. Маффезолі не втратив надію «знову зачаклувати» світ на базі нових моделей постмодерністської общин-ності. Таким чином, сприйняття і прийняття «внутрішніх», практично родових правил, підвалин і регламентацій, сприяють консервації старих систем цінностей і засобів соціальних, політичних і символьних дій.
Людина, як не парадоксально це звучить, насамперед сприймається як приналежне групі, общині, але не суспільству «взагалі»: вона «живе» у більш-менш тісному колі, зі своїм розумінням ціннісного, соціальне- і, відповідно, право-значимого. Усвідомлення приналежності до глобального, суспільно-тотального, а тим більше до державного, здійснюється завдяки проникненню індивідуально-общинного розуміння в суспільну усві-домість прийняття необхідних і вимогливих правил гри. Таке розуміння, здійснюване через концептуалізацію поняття «легітимності», вводить нас у відношення, в яких індивід-у-групі думає, що здійснює свою волю стосовно інших соціальних агентів таким чином, що останні змушені підкоритися цій, уже загальній, волі. Відносини між носієм влади і апаратом державного управління, точніше кажучи, апаратом легітимного насильства, і підпорядкованими базується на політичній, військовій і поліцейській організації керуючого апарату та його взаємовідносин із підданими, доборі і механізмі політико-правової рекрутації професійної еліти, співвідношеннях між «внутрішньою» владою і системою міжнародного права, влади і підпорядкування. До того ж, влада в даний час, як і раніше, трактується як можливість силою нав'язати свою волю іншому навіть, якщо при цьому знадобиться подавити його небажання підкоритися. Тому «легітимність» традиційно визначається, по-перше, чинниками політичного панування, а по-друге, ступенем готовності прийняття суспільством тих норм, правил і установок поведінки, що у своїй ідеї повинні сприйматися як державно-правові і суспільні норми. Легітимність, таким чином, стає деяким універсальним ключем, що об'єднує в цілісну систему політичний порядок, суспільні установки й індивідуальні очікування. У тому випадку, якщо загального розуміння і/або згоди між цими трьома елементами не буде знайдено, то можна стверджувати про оформлення делегітимного порядку речей, які вже відбулися.
У зв'язку з цим виникають три основні проблеми. По-перше, правове регулювання і державний контроль над суспільством, у тому числі і над так званою суспільною думкою, цілком залежить від повсякденних установок ідеологічної та правової систем держави, тобто питання про легітимність правопорядку для соціуму практично не має змісту, тому що у випадку відсутності ідеологічного контролю прийшлося б констатувати відсутність держапарату в~принциігі. По-друге, інформаційна відкритість/ закритість держави надає можливість порівняти системи такого правового контролю, тим самим наділяючи правопорядок характеристиками не тільки і не стільки внутрішньої, скільки зовнішньої легітимності, забезпечуючи можливість існування більш загальної, мережноі системи самолегі-тимації. По-третє, виникає питання про співвідношення легітимності і легальності. Не всякий політичний режим може бути одночасно і легітимним, і легальним. Наприклад, радянська політико-правова система була легітимною за рахунок тотальної мобілізації абсолютно усіх інформаційно-символічних ресурсів, але нелегальною, внаслідок незаконного приходу до влади радянської партійної політноменклатури. Крім того, варто говорити про внутрішню і зовнішню легітимність і легальність, тому що самодостатність замкнутих інформаційно-символічних систем обмежує ресурси виробництва політичного, економічного, адміністративного та інших видів капіталів.
Легітимізація політичних процесів потребує від права повороту до нових узагальнених цінностей, які, за словами Ф. Ніцше, необхідно звідкись взяти. І, вірогідно, із права всіх старих цінностей і кордонів цих цінностей. Однак, легітимність являє собою символічну владу сучасної політичної еліти, засновану на правовій системі, що створена її фундаторами. Через брак блискучих матеріальних перемог і відчутних досягнень акцент робиться на духовні завоювання. Всесвітня і, тим більше, національна історії в такому випадку стають інформаційно центрованими і інституційно замкнутими.
Конструювання політичного або, у вузькому значенні, правового поля, можна уявити як сукупність спроб і прагнень індивідів і груп зайняти більш легітимну позицію серед професіоналів і не допустити власного символічного виключення із професійної общини. Якщо припустити, що при занятті тієї чи іншої позиції завжди виникає своє питання про владу, про легітимність, її виробництво і споживання, то з'являються свої визнані і невизнані, відповідно легітимні і нелегітимні ресурси забезпечення «легітимного політичного» панування. Тут основна проблема буде полягати в обгрунтуванні масовості прийняття того чи іншого рішення або мішці і необхідності існування того або іншого інституту, групи, класу і т.п. Мова при такому підході йде про спробу встановлення поточного, домінуючого знання про політичний суб'єкт (яким може виступати і державне право), оформлене в якості основного носія універсальної інформації, що набуває об'єктивістський характер тотальності і політичної легітимності.
Взагалі, різноманіття схем і моделей, що претендують на універсальне і практичне розуміння легітимності, детермінуються різноманітними соціальними репрезентаціями, що організують соціальні інформаційно-мережні системи, залежні від параметрів суб'єктивно-суспільного сприйняття. Таке сприйняття, відповідно тому ж Р. Варту, створює основу пояснення принципів народження політичних міфів за допомогою тези про перетворення історії політичного міфу в ідеологію. Міф, що сформульований у замкнутому інформаційному середовищі, у такий спосіб стає базою для формування концептів легітимності, межі якого не поширюються за кордони державної ідеології. Вона залишається базовою основою сакралізованої, домінуючої у державному та суспільному світогляді, системи, що не може бути водночас заміненою і тому визначеною такою, що не підлягає до будь-яких змін у рамках обраної політичної культурсистеми.