В умовах реформування державно-правових інститутів України актуалізується проблема вивчення джерел права і чинників, що впливають на їх розвиток. Проблема розуміння джерел права і визначення сутності права, незважаючи на свій поважний вік, є актуальною, мало вивченою і викликає суперечки між правниками. В наш час зростаючий інтерес до проблеми звичаєвого права є закономірним. Звичаєве право, будучи первісною, давньою формою права, що функціонує і сьогодні, виявляє свої універсальні властивості, ілюструє здібності тієї чи іншої групи людей, суспільства в цілому, самостійно виробляти найбільш доцільні норми життєдіяльності. Функціонування звичаєвого права є одним із способів збереження національної самобутності соціуму, розвитку національного духу, характеру, формування патріотичних світоглядних орієнтацій громадян України.
Проблематика звичаєвого права і правового плюралізму сьогодні висвітлює нові аспекти правової дійсності, коли норми місцевих та групових систем звичаєвого права, що знаходились у стані бездіяльності, регулюють значний масив суспільних відносин.
В сучасній державі має місце змагальний процес між «централізованим» або «державним» правом і традиційним правом, яке, як правило, є результатом історико-культурної традиції, професіональних, іммігрантських груп, етнічних або релігійних меншин, а це обумовлює потребу в філософсько-правовому дослідженні функціонування звичаєвого права в умовах становлення української державності.
Із аналізу сутності звичаєвого права, його змісту, структури та специфіки, а також генези його науково-теоретичних положень та засад чинності випливають наступні висновки:
1. Філософсько-правове дослідження звичаєвого права виявляє його сенс, сутність, поняття, що розкривають зміст звичаєвого права, засади чинності та генезу його науково-теоретичних положень.
2. Феномен існування звичаєвого права обумовлений природою суспільного буття людини, потребами визначеності і впорядкованості її соціальних та етнічних об'єднань.
Звичаєве право існує там, де є соціальна неоднорідність людей, де є відокремлені чи то світоглядними орієнтаціями, чи то професійними або теріторіальними ознаками, чи то етнічною приналежністю, чи то позицією в соціальній (майновій, владній тощо) ієрархії спільноти.
3. Звичаєве право - це система норм, установок, правил поведінки, що обумовлені способом життєдіяльності тієї чи іншої спільноти, її духовною і матеріальною культурою і санкціоновані державою або спільнотою. Звичаєве право існує в писемній формі, як інтегральна частина позитивного права, і в неписемній - як життєві орієнтації індивідуальної свідомості і суспільної психології.
4. Чинність звичаєвого права означає властивість звичаєво-правових норм врегульовувати певні суспільні відносини. Звичаєво-правові норми мають: підзаконний характер; локальну обмеженість у соціальному просторі (діють тільки в межах даної спільноти або регіону); поступовий, невизначений в часі характер виникнення і відмирання; чітке етнічне, професійне, регіональне тощо забарвлення; консервативність усталених існуючих традицій і мобільність знову придбаних звичок для здійснення соціальним суб'єктом свого права; спрямованість на саморегуляцію відносин в спільноті шляхом конкретизації усіх проявів активності членів угрупування і порядку його життєдіяльності; спрямованість на збереження соціальної самобутності спільноти, на її відокремлення від оточуючого соціального простору.
5. Характерним для звичаєвого права сьогодення є: його спрямованість на облік локального досвіду життєдіяльності спільноти; існування звичаєво-правових норм в підзаконних правових актах органів місцевого самоврядування суспільних об'єднань, комерційних організацій та трудових колективів; витиснення звичаєво-правових норм до нормативної «периферії» щодо держави і тих соціальних верств, які її підтримують. Ця периферія включає в себе як малозначні для держави відносини, так і норми маргінальних соціальних груп.