Одним з основних принципів, на якому базується життєдіяльність і соціальний порядок, є гуманізм. Сучасні уявлення про гуманізм дозволяють його розглядати як напрямок філософської думки, що своєю протилежністю, як це не дивно звучить, має духовність. Це обумовлено тим, що гуманізм (одне з останніх визначень наводиться у «Філософському енциклопедичному словнику». М. 2000) виключає те, що відчужує людину від самої себе, підпорядковуючи її надлюдським силам і істинам або використовуючи її для невартих людини цілей. Швидше за все, тут мається на увазі те, що уособлює духовність у нашому світі вже не одне тисячоріччя: Віру в Бога, в Абсолют. Не варто сьогодні ігнорувати дану форму духовності, що склалася історично. Адміністративна відмова від неї вже обернулася безмежними втратами для однієї шостої частини суші Землі - території колишнього Союзу. Тому повернення сьогодні цієї форми духовності цілком закономірне. Відмова гуманізму від неї сходить своїми історичними коренями до епохи Відродження, де гуманізм виступав як своєрідне нове осмислення цінностей земного буття, земної слави, нове сприйняття життя й смерті. Для нього характерно загострене почуття життя, вище визнання цінності людського буття, але він і порушує гармонію філософії і релігії, досягнутої в ученні Хоми АквінсЗь-кого. Таке ставлення до Бога цілком зрозуміло: воно викликано практикою земної християнської церкви, що взяла на себе через непорозуміння (непорозуміння) функцію суду над людьми, забувши про свою єдину задачу - виховання людини «у дусі», тобто віруючою у Бога усвідомлено, із розумінням того, навіщо це їй потрібно. Прагнення церкви до влади і суду над людьми й породило жахливе перекручування змісту і цілі життя людини на Землі. Замість того, щоб удосконалитися в духовному плані, стали, з одного боку (з боку церкви), залякувати людей, забороняти їм вільно розвиватися, а з іншого (з боку гуманістів) - відмовилися від духовного вдосконалення на користь чисто земних якостей з метою звеличування людини у своїх очах і в очах інших людей.
Людина самовдосконалюється завжди в плані приниження себе (подібно до Христа). Головні якості, що вона виробляє в собі - це терпіння і толератність, смиренність, покірливість, любов. Гуманізм же всю увагу людини в собі концентрує на тому, що її піднімає, гордість (за себе), прагнення до слави, прославляння, виробляється марнославство, заздрість, образливість, ревнощі і тому подібні якості. На це не одноразово вказували філософи, що вивчають епоху Відродження. Розгул самих низинних пристрастей був характерний для «хваленого» гуманізму Ренессанса. Він частіше за все забував про християнське вчення й у своїх побудовах не приймав його в розрахунок. Епітет «божественний» означає в мові гуманізму оцінку досягнутого людиною вищого ступеня досконалості.
Складність і суперечливість сучасного життя висувають гуманізм у якості основного принципу соціального устрою і порядку. Сучасне розуміння гуманізму повинно тісно переплітатися з духовністю, а не протистояти їй, тому що вона втілює в собі насамперед вимоги людської моральності і тому духовність повинна стати сутнісною характеристикою гуманізму, завдяки чому він стане одухотвореним і буде сприяти становленню соціального порядку.