Досвід суспільного буття все частіше ставить перед філософією питання: чи залишилось ще в світогляді місце для соціально-етичного оптимізму? Хіба не всі прогресистські теорії обертаються вишуканими, а то й не дуже, утопіями? Який сенс в умовах «уніформності історичної ходи сучасної епохи» (М. Хайдеггер) може мати конструкт «прогрес права»?
Філософія права знає безліч варіацій на тему співвідношення моралі та права, які, втім, зводяться до двох магістральних напрямів. В одному постулюють ту чи іншу форму взаємозв'язку між цими феноменами, в іншому - їх незалежність. Ця незалежність, однак, означає лише примат права над мораллю, тобто незалежність права від моралі, а не навпаки. Таку позицію можна вважати прагматичною, але це не є достатньою основою її істинності.
Моральний ідеалізм, навпаки, пояснює право, виходячи з моралі. Правова норма і за своїм походженням, і за існуванням виправдовується
сво'ш сутнісно-генетичним зв'язком з нормою моральною. Виправдання добра насправді виявляється виправданням права його відповідністю добру як істині, бо «що таке право, як не вираження правди і справедливості» (Вол. Соловйов).
Прогрес права виявляється з цієї точки зору не абстрактним поліпшенням, критерієм якого часто-густо виступають політико-ідеологічні домінанти. Ознакою такого прогресу є, за визначенням П. Новгородцева, «перехід моральної свідомості у правову». Він репрезентує такий перехід на прикладі права на гідне існування, що з'являється спочатку як моральна вимога, як певна трансформація ідеалу соціальної справедливості, а з кінця XIX століття починає набувати юридичного змісту, спочатку - в якості суб'єктивного права, котре повинно посісти своє місце в деклараціях прав, а згодом матеріалізуватись і в низку об'єктивних правових норм.
Характерним є те, що Новгородцев сприймає право на гідне існування не як туманну обіцянку, не у позитивному - а тому безмежному - змісті людського ідеалу, а як заперечення негативних умов реалізації людської гідності. В першу чергу це право стосується осіб, що страждають від економічної залежності, нестачі коштів, несприятливих обставин. Стара юридична школа (тут Новгородцев посилається на свого вчителя Б. Чичерина) вчила, що підтримка нужденних не може бути завданням права. Але вона не враховувала, що охорону свободи як завдання права не можна відокремлювати від матеріальних гарантій здійснення цієї свободи. «...Саме заради охорони свободи право повинно взяти на себе турботу про матеріальні умови її здійснення; заради гідності особистості, воно повинно взяти на себе турботу про захист права на гідне людське існування» (Новгородцев П. И. Право на достойное человеческое существование).
Подібний процес можна прослідкувати й на багатьох інших прикладах, скажімо - відміни кріпацтва або відміни смертної кари. Останнє, щоправда, ще не є остаточним і беззаперечним (тобто історичним) фактом, як перше, а тому дозволяє дослідити сам процес прогресу права в його, так би мовити, розрізі, - в тому числі, з його тупцюванням на місці і навіть ретирацією. Втім, і право на гідне існування за сто років свого юридичного життя залишає багато питань щодо своєї правової реальності.
Вол. Соловйов, мабуть, де в чому перебільшував, стверджуючи, що моральна проповідь, котра позбавлена одори на правові інститути, залишається в кращому випадку невинним марнослів'ям. Нагорна проповідь Христа не залишилась марною, хоча як раз свідомо відмежовувалась від будь-якого примусу. Але там, де моральне відношення сформувалось і стало нормою, затримка у його формулюванні в термінах права дійсно може призвести до фарисейського моралізування. Втім, ще більшим фарисейством може виявитись формальне перенесення моралі в площину права, декларування суб'єктивного права без його достатньої об'єктивно-правової інституціалізації та владно-примусового оречевлення, як це відбувається в окремих державах, що називають себе «соціальними».
У випадку зі смертною карою не все так очевидно, - можливо, тому, що суспільний досвід розв'язання цього питання поки що мізерний (мається на увазі пануюча в суспільстві парадигма, а не науково-історичний досвід, що налічує вже більше двох століть дискусій з цього приводу). З іншого боку, ці два приклади схожі в ілюстрації неоднозначності взаємопереходу права і моралі - при всій їх внутрішній спорідненості мова права відрізняється від мови моралі, а тому їх вірне співвідношення, тобто погодження по суті норм права з вимогами моралі (І. Ільїн) не е їх тотожністю.
Тому й ідеться про трансформацію моральної свідомості в правову: річ не лише в тім, щоб закріпити ту чи іншу моральну вимогу в правовому приписі; річ у тому, щоб це було вже суто правове явище, самодостатнє не в своїй відірваності від моралі як вищого мірила та керманича, а в своїй здатності бути й для моралі підготовчим щаблем. Єдність людської свідомості вкорінена в єдності сутнісних форм буття, але одночасно вона є перекладачем та інтерпретатором в діалозі цих форм, і важливо, щоб цей переклад не просто був, а був вдалим.
«Дійсне протиріччя і несумісність існують не між правом і мораллю, а між різними станами як правової, так і моральної свідомості» (Соловьёв Вл. С. Оправдание добра). І право, і мораль втрачають перспективу, заглиблюючись в безкінечні суперечки між «правильним» і «неправильним», якщо залишаються при цьому у власних межах і не шукають опори одне в одному. Прогрес права можливий лише тому, що розвивається мораль, - а розвиток моралі доводиться тим, що рано чи пізно він закріплюється у праві.